Левову частку жертв торгівлі людьми завжди становили жінки. Ґрунт для цього створює трудова міграція до великих міст чи навіть інших країн, складнощі з пошуком роботи без особливих навичок і освіти. Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття чимало жінок, серед яких і львів’янки, потрапили в пастку «бізнесменів», які замість обіцяного працевлаштування офіціантками, танцівницями чи артистками, відправляли їх у сексуальне рабство – в Америку (зокрема, Бразилію та Аргентину) і Африку.
Містами-переправами були Нью-Йорк (звідси жінок відправляли до будинків розпусти по всіх США), Стамбул, Бейрут (столиця Лівану), Александрія (головний порт Єгипту), Коломбо (столиця Шрі-Ланки), індійські міста Мумбай та Колката, південноафриканські міста Йоганнесбурґ і Дурбан, Мапуту (столиця Мозамбіку). Докладніше про цю «темну сторінку» історії Львова далі на leopolis.one.
Справа Герша Гюнсберга
Судові процеси, пов’язані з торгівлею людьми, приковують до себе особливу увагу громадськості та вирізняються скандальністю. У 1892 році у Львові відбувся гучний судовий процес над 27-ма особами, яких обвинуватили в продажі 29 галичанок до турецьких, єгипетських та індійських будинків розпусти.
У 1911 році львівська поліція затримала 25-літнього житомирянина Герша Гюнсберга, який супроводжував двох неповнолітніх дівчат – начебто свою сестру та її подругу. Троє їхали в Південну Америку, а у Львові очікували переказу коштів від російських родичів.
Під час затримання підозрювані викликали безліч сумнівів, зокрема, вони не могли сказати адресу пункту призначення, до того ж панянки не мали біля себе грошей. Внаслідок кримінального розслідування дівчат відправили в Російську імперію, звідки вони родом, а самого Герша заарештували. Повна архівна справа не збереглася, тому доля чоловіка невідома.
Фіктивні шлюби
Часто торговці укладали з дівчатами, яких потім продавали домам розпусти, фіктивні шлюби. Особливо це стосувалося єврейок, адже завдяки існуванню в іудейській традиції ритуального шлюбу створити подружню пару з єврейкою було найпростіше.
Під час релігійних зашлюбин, що були поширені в другій половині ХІХ сторіччя в Галичині, чоловік мав вручити жінці дрібний подарунок, як-от перстень, а тоді пара виголошувала подружню обітницю. Присутність рабина, тобто духовного лідера єврейської громади, не була обов’язковою, а обряд мав право провести будь-який дорослий єврей. Відповідно до єврейської традиції, такий ритуал був доказом справжності шлюбу, у той час як австрійські закони не визнавали подібний шлюб дійсним.
Преса й література про торгівлю
Проблему торгівлі жінками активно описувала львівська преса. У 1903 році газета «Діло» розповіла історію Касі Ганзякової зі Самбірщини. Батько дівчини заявив до поліції про зникнення дочки. Кілька днів пошуку дали свій результат: Касю знайшли в пивниці будинку Камерманів на вулиці Ягелонській. Дівчину викрала з її рідного дому Міндзя Вайсброт, а тоді віддала своїй дочці, щоби та використовувала Касю для «неморальних вигод своїх гостей».
Масштаби сексуальної торгівлі описувала і художня література. У повісті Франка «Для домашнього огнища» 1897 року йдеться про Анелю Ангарович, яка разом із подругою Шаблінською організувала цілу мережу для пошуку й продажу для потреб сексуальної індустрії молодих бідних дівчат із сіл. Франко описав не лише драму такого явища, як торгівля людьми, на прикладі однієї родини, а й порушив питання «подвійної моралі» щодо жінок і чоловіків.
Найдавніша у світі професія
Суміжна проблема торгівлі жінками – проституція. В Австро-Угорщині, частиною якої був Львів кінця ХІХ – початку ХХ століття, уряд, попри суспільне невдоволення, називав проституцію «злом», однак таким, що необхідне.
Існування проституції як такої держава побороти не могла, тому обрала для себе іншу тактику: взяти її під контроль. Потребу в контролі пояснювали розповсюдженням венеричних хвороб. Здійснювали контроль інспектори поліції, ведучи спеціальні книги, яких було дві: у першій вписували імена жінок легкої поведінки; у другій – тих, кого лише підозрювали в такому способі заробітку.
Кожна зареєстрована особа щотижня проходила огляд у лікаря, який робив записи в «книжечці здоров’я», яка фактично була дозволом на надання сексуальних послуг. Клієнт мав право в будь-який час попросити показати цю книжечку.
У звіті правил Regularium zachowywania się prostytutek зазначалося, що в містах жінки легкої поведінки не можуть жити в державних і приватних наукових закладах, храмах і монастирях; не мають права знаходитися біля брам задля зваблювання чоловіків; повинні бути пристойно одягненими на вулиці чи в публічних місцях; не можуть розголошувати імена своїх клієнтів, за винятком випадків, якщо цього вимагає влада.
Крім того, повії зобов’язувалися повідомляти поліцію в разі зміни місця свого проживання впродовж 24-ох годин після переїзду та не мали права покидати місто на більше ніж 2 дні без спеціального дозволу. Поведінка представників держорганів також регламентувалася. Зокрема, вони мали поводитися з повіями «поважно і без насмішок», а за можливості – направляти цих жінок на моральний шлях.
Щороку поліційні інспектори звітували до крайового намісництва про стан проституції. Відповідно до одного з таких звітів у Львові 1886 року, серед повій переважали місцеві незаміжні дівчата до 25-ти років, християнки. Приблизно третина з них була писемною.
Якщо повія вирішувала залишити проституцію та звільнитися від нагляду поліції, вона мала офіційно засвідчити про це бюро поліції і аргументувати своє рішення. Серед аргументів могли бути факт заміжжя; хвороба, що унеможливлювала продовження ведення такої діяльності; прохання батьків, родичів або опікунів, які би гарантували, що в майбутньому жінка не повернеться до давньої професії.
Однак, хоча міська влада Львова намагалася контролювати сексуальну торгівлю, «таємна» проституція все одно існувала. Згідно зі звітом дирекції місцевої поліції 1889 року, основна причина поширення такого підпілля полягала в невигідності реєстрації повії: щотижневі огляди в лікаря вимагали коштів, до того ж потрібно було вести підзвітність. Таємно проституцією займалися насамперед у кав’ярнях і готелях.
Сприяли поширенню проституції в місті велика концентрація населення, економічні складнощі, пізні шлюби та «упадок моральності» загалом. Через те, що велика кількість повій прийшла в цей «бізнес» із найнижчих верств суспільства, то популярною була думка про те, що в цих жінок нівелювали почуття сорому погане виховання та проблематичні умови статевого дозрівання.
Преса намагалася впливати на зменшення популярності будинків розпусти тезою про те, що утримання від сексуальної активності не завдає організмові жодної шкоди. Основним аргументом, чому варто утриматися від послуг повій, були хвороби, що передаються статевим шляхом, а насамперед – сифіліс. Чоловіки, які користувалися послугами жінок легкої поведінки, часто приносили хвороби додому, заражуючи своїх законних дружин. Далекоглядні критики побоювалися, що проституція призведе до національного винародження. Зокрема, такі страхи існували в багатоетнічних регіонах, до яких у другій половині ХІХ – початку ХХ століття належала і Галичина.
Фото: https://polona.pl
