У часи панування Австро-Угорщини третьою офіційною книгарнею у Львові була книгарня Карла Вільда, якою керував спершу сам Карл, а потім – наступники. Розміщувалася ця книжкова крамниця на вулиці Вірменській. Вільди виконували значно важливішу місію, ніж лише продаж чи видання книг: вони дізнавалися, чим живе суспільство, а тоді пропонували актуальні світила філософської, історичної та іншої думки. Докладніше далі на leopolis.one.
Трохи історії
У Львові торгувати книгами почали раніше, ніж друкувати їх. Мандрівні купці везли із західних країн крам, зокрема, вперше документально про це згадується в другій половині XV століття. У наступних десятиліттях торгівля тільки пожвавилась. Агенти польських та німецьких видавців приїжджали до Львова з робочими візитами, поповнюючи тутешні приватні книгозбірні.
З XVI століття зберігся каталог книгарні Пйотра Познанця, що дає змогу оцінити попит на інтелектуальну продукцію серед тогочасних покупців. Зокрема, серед книг Познанця переважали античні твори; праці латиною (твори Езопа, Цицерона, Еразма Роттердамського тощо); міщанська література; гумористичні оповідання; підручники з правознавства, римської історії, латині; різноманітні словники; книжки про дитяче виховання, ветеринарну справу й кулінарію; молитовники… Як і всі книгарі того часу, Познанець продавав ще й письмове приладдя та супутні товари: календарі, кам’яні таблички для письма, образки, гральні карти, наперстки тощо.
Від початку XVIII століття в місті почали функціонувати стаціонарні книгарні. Одна з найбільш значущих – книгарня Іґнація Гебановського, який походив із краківської сім’ї книгарів. Іґнація скерував до Львова батько, якому не вдалося самостійно осягнути своїм впливом віддалене місто. Попри великі масштаби торгівлі, більшість львівських книгарів не мали фінансового успіху: борги поглинали їхні прибутки. Книгарство можна було назвати радше хобі, аніж підприємництвом.
Після приходу австрійської влади книгарський ринок Львова зазнав змін через нові закони й цензуру. У 1786 році ввели заборону на продаж видань австрійських авторів, а згодом запровадили ліцензування книжкової торгівлі.
У той час у Львові діяли українські, польські та єврейські друкарні. У 1791 році євреям належали чотири друкарні: Хаїму Мадфесу, Юдіту Розанесу, Черні Летеріс (вдові Вольфа Летеріса) і Шльому Рапапорту. Крім різних книг (насамперед релігійних), вони випускали ще художню літературу.
У 1806 році імператор Франц ІІ видав патент, що визначав можливість бути книгарем. Для цього потрібно було отримати дозвіл від місцевої влади, засвідчити власну моральність, політичну благонадійність та освіченість (знання латини чи бодай двох іноземних мов). Тож до кандидатів висувався великий список вимог, хоча й цілком обґрунтованих і зрозумілих.
Відкриття Вільдом книгарні
Наприкінці XVIII століття з німецької землі Гессен прибув до Львова Карл (Кароль) Вільд. У той час у місті розміщувалися дві відомі книгарні – Карла Пфаффа і Піллерів. Підприємливий Карл не забоявся конкуренції, і в 1796 році відкрив на вулиці Вірменській власну книгарню – Buch und Musikalienhandlung.
Аби залучати клієнтів із різних середовищ, тут продавали не лише книги, а й ноти, канцелярію, музичні інструменти, продукти мистецтва тощо. Цікаво, що, крім книгарні, у 1810–1811 роках Вільд заснував першу у Львові публічну бібліотеку.
У ХІХ – першій половині ХХ століття при багатьох книгарнях діяли видавництва. Книгарня Вільда – не виняток. У 1815-му Карл отримав дозвіл на випуск періодичного видання. З 1819 року повноцінно зайнявся видавничою справою. Починаючи з 1832-го, видавництво Вільда активно забезпечувало літературою Національний інститут імені Оссолінських (пізніше тут розмістилася бібліотека Стефаника). Цей факт свідчить про високу якість продукції сім’ї Вільдів, а також значимість, якої вдалося досягти Вільдам.
Наступник Кароль-молодший
Після смерті Карла в 1834 році його справу перейняли сини Людвік та неповнолітній Кароль. Людвік доволі рано помер, тому до виповнення Каролем повноліття управителем родинної справи став зять Карла Едвард Віняж (тоді книгарня розміщувалася на площі Ринок, 2). У 1845 році на другому поверсі книгарні він відкрив перший у місті кабінет гравюр, у якому виставляли та продавали закордонні графічні твори.
Згодом єдиним керівником став Кароль Вільд. Він займався не лише книгарнею і видавництвом, а й брав участь у політиці – міській і загальнодержавній. Амбітний та далекоглядний управитель завдяки новаторському підходу спричинив неабиякий поступ сімейного бізнесу: він суттєво модернізував видавництво, а крім того, налагодив цінні контакти з київськими, варшавськими, вільнюськими, паризькими та іншими видавцями. Завдяки таким зв’язкам Вільд завжди був у курсі останніх новинок у світі друкованого слова, тому часто пропонував їх львівській публіці. Крім того, Кароль відкрив антикварний і нотний відділи, а ще клієнти мали змогу передплачувати місцеві й закордонні часописи.
Вільд вмів чудово організувати роботу, завжди дбав про працівників та знаходив способи, як їх мотивувати. Він одним із перших видавців Львова почав платити авторам гонорари.
Через деякий час книгарню перемістили на місце біля вулиць Домініканської і Галицької. Вільд займався виданням наукової та художньої літератури, часопису Dziennik Literacki. Одним із перших у Львові він зайнявся широким і активним виданням підручників, особливо забезпечував потреби гімназій. Дуже активно видавав роботи польських істориків.
Щоби приблизно зрозуміти наповнення опублікованого Каролем, варто звернутися до тогочасного видання Dziennik Literacki. У 30-му і 31-му номерах за квітень 1865 року зазначалося, що книгарня отримала на свій головний склад перекладену поему Байрона «Дон Жуан»; історичні розвідки про Івано-Франківськ і Броди галицького історика Садока Баронча; порадник про лікування водою та деякими іншими натуральними засобами від хірурга Ясінського; частину праці Кароля Шайнохи Dwa lata dziejów naszych на історичну тему тощо.
Банкрутство й продаж
Попри те, що Кароль приділяв видавничій та просвітницькій справі безліч часу і зусиль, він отримував із цього малу фінансову вигоду. Про книгаря відгукувалися з неймовірним захопленням і нерозумінням водночас, адже у своїй праці Кароль був радше літературним меценатом, аніж купцем. Імовірно, саме через це Вільд продав книгарню: у 1880-х роках він майже збанкрутував. У 1882 році книгарню Вільдів викупив Владислав Губринович – колишній практикант Кароля та знаний видавець і книгар.
Кароль Вільд помер у 1885 році. У пам’ять про нього видання Gazeta Warszawska писало, що помер «великих заслуг книгар львівський», додавши, що в країні таких було лише кілька: які видавали заради краю, а не фінансової вигоди. Попрощатися з видавцем зібралося чимало людей. Промови виголосили вільнюський видавець Владислав Губринович та польський поет Владислав Белза. Львівські видавці і книгарі вирішили видати життєпис Кароля Вільда і створити йому надгробок. Під час поховальної церемонії, щоби вшанувати львівського видавця, його колеги закрили свої книгарні.
