Кравці Львова (від появи професії до 1939 р.)

У наші дні кожен з нас може обрати собі будь-який одяг, не зважаючи на фасон та тканину. Усе залежить від матеріальних можливостей людини. Якщо ж клієнт хоче отримати щось оригінальне чи неповторне, може звернутись до кравців. Кравці з’явились у Львові ще в добу Середньовіччя. Аби здобути цей фах, потрібно було багато вчитись та витратити значні кошти, пише leopolis.one.

 Чисельність кравців

Дослідниця Наталя Паславська стверджує, що десять кравців згадуються у міській книзі Львова (1382–1389 рр.), а у 1407 р. існував кравецький цех. У 1425 р. в дипломі про складання присяги вірності міста Львова королю Владиславові Яґайлу та його нащадкам фігурують два кравецьких цехмістри – Петро Русин та Йоганн Гайлесборґ. Кравці, поряд з мельниками, мулярами та представниками інших професій формували “середній клас” Львова – поспільство. 

Протягом XV ст. – початку XVI ст. кравецький цех прийняв у свої лави 53 майстрів. За цими показниками кравці поступались лише шевцям та кушнірам. Чисельність кравців зростала відповідно до чисельності населення міста, адже чим більше людей – тим більше потрібно одягу. В середньому кравці становили 10% усіх ремісників Львова.  Протягом XV–XVIII ст. повноправними львівськими міщанами стали 478 кравців. За підрахунками Паславської, у XVII ст. у Львові налічувалось приблизно 600 представників цього фаху.  

Робочий процес

Кравці створювали одяг для цивільних, військових, служителів культу,  хоругви, накриття для фасаду будинків. Зазвичай майстер брав заміри від своїх клієнтів, кроїв тканину, а підмайстри та учні займалися шиттям. У багатьох випадках одиницю одягу шили кілька кравців – один створював рукави, інший робив основну частину, третій – дрібні деталі. Кравці створювали одяг з матеріалу, який надавали клієнти й тому якщо замовнику одяг не подобався, кравець повинен був компенсувати витрати з власних коштів. Аби пришвидшити процес створення одягу, кравці намагались створити стандарти, спеціальні кравецькі книги. Ці книжки містили рисунки одягу та всю необхідну інформацію для крою й пошиття того чи іншого зразка.

Аби працювати з різними видами тканин кравці повинні були мати голки різної товщини та довжини. Останні створювали голкарі. Існували також різної величини ножиці. Для створення одягу брали місцеві та імпортні тканини. Останні були значно популярнішими. Шляхта, духовенство та патриціат замовляли собі одяг з шовку (оксамит, атлас, табін, інші). Оксамит везли з Ірану та Туреччини, атлас – з Персії та Індії. Використовували також вовняні тканини із Західної Європи – чамлет, кір, фалендиш й інші. Станом на 1600 р. понад 70 см фалендишу коштувало 63 – 77 гривень, бретлету – 38 – 43 гривні. Аби зекономити кошти, кравецький цех закуповував тканини гуртом.

Аби вдосконалювати свою майстерність, здобути нові навички, львівські кравці відвідували країни Європи, де брали уроки у своїх колег. Кравці могли створювати навіть одяг для польських монархів. Так львівські майстри пошили кілька заячих шуб для Казимира IV Яґеллончика. Кравці виготовляли кожухи, гермаки, контуші, плащі, куртки, жупани, сорочки, шуби, та інші різновиди одягу.  Ціни на одяг різнилися залежно від вартості матеріалу та трудомісткості роботи. Наприклад у XVII ст. пурпуровий кунтуш обшитий золотом (для заможних міщан) коштував 70 злотих, а кунтуш із сукна для пересічних жителів міста – 12 злотих.

Хоругва цеху кравців

Процес навчання кравців

Кравецький колектив поділявся на  соціально-вікові групи: учні – підмайстри – майстри – цехмістри та столові майстри. Першою сходинкою у професійній кар’єрі кравців було учнівство. Аби стати учнем, людина повинна була надати підтвердження щодо свого народження у шлюбі та пройти випробувальний термін (два тижні). Заможні майстри могли мати й десяток учнів, а бідні – жодного. Тривалість навчання становила від двох  до шести років. Протягом навчання учень не отримував коштів, мешкав в оселі свого вчителя, допомагав останньому у різних справах. Учнів могли фінансово підтримувати батьки чи опікуни. Якщо учень переривав процес, то роки навчання йому не зараховувались й аби повернутись до навчання довелось розпочинати усе спочатку. Після того як учень проходив навчання, він отримував атестат та ставав підмайстром.

Аби стати майстром, підмайстер повинен був внести певну суму коштів та створити виріб (штуку). Найшвидше могли стати майстрами сини та зяті діючих майстрів. Останні взагалі звільнялись від виконання штуки. Здібності підмайстра до кравецтва не полегшували йому просування кар’єрною драбиною.  За підрахунками дослідниці Паславської, протягом 1627 – 1718 рр. з’явились 233 нові майстри. На практиці ж кожен підмайстер проходив три етапи набуття майстрівського статусу: “обізнання”, “коляцію” та власне вступ. Підмайстер мав заручитись підтримкою авторитетних кравців, які ставали поручителями. Підмайстер повинен був вносити кошти до цеху, влаштувати частування для всього братства. Він повинен був присягнути на вірність Львову та прийняти міське право. Майбутній майстер мав пошити мантію, верхній чоловічий одяг, жіноче вбрання та ризу священника. Вступаючи у цех, майстер повинен був чітко дотримуватись його статутів.

Ескіз накидки для коня

В австрійській період

З плином років змінювалась мода, відповідно змінювались й методи роботи кравців. Якщо раніше життя кравця залежало від цеху, то у XIX ст. окремі кравці могли створити власне підприємство (ательє, фірму).

Одним з найвідоміших львівських кравців XIX ст. був Францішек Балутовський (1813–1886), один із засновників Муніципального промислового музею, член львівського магістрату, культурний діяч. Він займався пошиттям одягу для учасників повстання 1863 р., створив фонд для підтримки учнів-кравців із бідних родин.   

Відомим кравцем вказаного періоду був Томаш Кульчицький (1803–1871), власник найбільшої в місті кравецької майстерні, де працювало 50 осіб. Він був автором “Дисертації про крій чоловічого вбрання згідно з математичним розрахунком” (1839), засновником “Щоденника паризьких мод”. Кульчицький наголошував на тому, що на відміну від фабричного виробництва у кравців завжди буде присутній індивідуальний підхід до кожного клієнта.

У 1898 р. постала Львівська спілка кравців, засновником якої був Зигмунт Бачинський. Серед відомих кравців міста був також Станіслав Немчиновський (1839 – 1924), засновник товариства ремісників “Ґвязда” (1868).

Станіслав Немчиновський

      Міжвоєнний період

Не зникли нікуди кравці у Львові, який увійшов до складу Речі Посполитої. Однак кравцям довелось сплачувати великі податки та змагатись із фабриками, які виготовляли велику кількість одягу. У львівській пресі можна було знайти чимало статей, у яких описувалось важке становище кравців міста.

Аби отримати клієнтів, кравці вдавались до різноманітних ідей. Наприклад майстер Зигмунт Пентковський, який мав власну майстерню, відкрив перший у Львові кравецький “експрес”, де клієнтів обслуговували за американською системою – одяг ремонтували та прасували упродовж 24 годин.

Львівські кравці міжвоєнного періоду 

Нарешті кравці створювали спеціальні підручники, аби зробити процес створення одягу швидким, вчити наступників. У 1939 р. Владислав Добжанський видав “Універсальний підручник кравецтва”. Книгу використовували учні та викладачі училищ та інших навчальних закладів.

More from author

Історія ринків у Львові, або де містяни купували продукти та крам у минулому

Ринки - це таке звичне і буденне явище у повсякденному житті, що ми навіть не цікавимося їхньою історією, та й не сподіваємося від неї...

Історія філософського факультету ЛНУ імені Івана Франка

Львівський національний університет імені Івана Франка є одним з найдавніших вищих навчальних закладів України та має досить давню історію. Університет заснували у 1661 році,...

Найстаріша щоденна газета Галичини: про часопис “Діло”

Однією з перших газет, що видавалися українською мовою в Галичині є часопис «Діло». За роки свого існування видання декілька разів закривали та відновлювали. Часопис...
.,.,.,.