“Володарі часу” – львівські годинникарі

Серед раритетних професій Львова опинились, на жаль, й годинникарі. Хоча професія має давнє коріння, а серед львівських майстрів були справжні професіонали, пише leopolis.one.

       Перші годинникарі Львова

У відкритих джерелах зазначено, що архівна згадка про львівського годинникаря датується 1404 р. Мова йшла про міського годинникаря, який повинен був налаштовувати та ремонтувати годинник, розташований у міській Ратуші. Оскільки мешканці міста не мали годинників у своїх домівках, то потреби у великій кількості годинникарів не було. А ось щодо прізвища першого майстра Львова існують суперечки. В матеріалах, опублікованих в Інтернеті записано, що годинникарем був Іван Гутьєр (сукнар). А ось дослідник Ярослав Кісь стверджує, що першим годинникарем був Лаврентій Гелленбазен, й займався чоловік ливарництвом. У 1414 р. з’явився й другий годинникар. Наприкінці XVI ст. у Львові працювали вже п’ять годинникарів.

Краєзнавці наголошують на тому, що тривалий час у Європі годинниками опікувалися монахи. Монахам приписують встановлення автоматичного годинника у Ратуші у 1504 р., та на вежі Галицької брами, у 1548 р. Перший встановив чернець Григорій, отримавши 37 грош, а другий – один з бернардинських ченців (отримав 17 грош).

Годинник Львівської Ратуші

Повільний розвиток та сімейні традиції

У документах XVIII ст. годинникарі згадуються рідко, що свідчить про низький рівень розвитку ремесла. У 1648 р. міська влада уклала контракт з майстром Каспером Шелінгом. За цим контрактом годинникар повинен був ремонтувати, регулювати, чистити годинник та проводити інші дії, щоб годинник справно працював та показував точну годину. Майстер отримував 156 злотих на рік та 12 грош щомісяця (на оливу та дроти). Цікаво, що на вул. Вірменській 23 можна знайти зображення бога Сатурна, що тримає сонячний годинник. Аналізуючи цю скульптуру можна припустити, що у місті свого часу користувався популярністю сонячний годинник.

Відомим годинникарем міста був Симон Соколовський, який здобув фах у 1573 р. та передав навики своїм нащадкам. У 1588 р. займатись годинникарством почав й Грегор Грабінський, який перетворив професію на спадкову. Наявність Соколовського, Грабінського та інших майстрів свідчить про те, що годинникарі являли собою замкнуту касту, де майстерність передавалась від діда до онука й далі.

Майстерня годинникарів 

Розвиток годинникарства

Дослідник Ярослав Кісь стверджує, розквіт годинникарства можна простежити у другій половині XVIII ст. Протягом 1750 – 1780 рр. міське право отримали 13 майстрів, а у 1766 р. з цеху слюсарів та ковалів постав цех годинникарів. Цех отримав диплом від самого монарха Речі Посполитої, Станіслава Понятовського. Відомими представниками цеху були Антон Камінський, Конрад Лукасевич, Іван Роксер, Іван Хакіль та інші.

Особливості здобуття фаху

Аби стати годинникарем, чоловік повинен був добре розбиратись у часових механізмах, навчатися в інших країнах та створювати власні шедеври. Годинникарі повинні були мати гострий зір та не мати проблем з координацією рухів. Годинникарем могла стати врівноважена особа, яка могла годинами займатись ремонтом та налаштуванням механізмів.

Ярослав Кість стверджує, що здобути цю професію могли лише католики. Учень платив за вступ до цеху 8 злотих, а навчання могло тривати й 7 років. Хоча у XVIII ст. деякі годинникарі навчались й три роки. Майстер міг навчати не більше трьох учнів. Аби стати підмайстром, учень повинен був сплатити 20 злотих цеху.

Отримавши статус підмайстра, чоловік вирушав до інших країн, переймати досвід. Після повернення до Львова, підмайстер повинен був ще рік попрацювати у майстра, та сплатити до цехової каси чималу суму – 200 злотих та ще 5 злотих писареві. Підмайстер повинен був також отримати міське право. Сини та зяті майстрів вносили половину зазначеної суми. Лише після цих дій підмайстер ставав майстром. Весь процес навчання (від учня до майстра) тривав 12 років. Майстер повинен був виготовити також два годинники – настільний та кишеньковий. Прилади повинні були вказувати годину та чверть години, справно працювати та дзвонити.

 Годинникарством займались також партачі – особи, які перебували поза цехами. Цехові майстри вели боротьбу з такими одинаками. Доходило навіть до застосування фізичної сили, шантажу та звернень до суду.

Годинники, створенні львівськими майстрами не лише показували години та хвилини, а й дзвонили, показували дні тижня та пори року. Пересічний годинник налічував понад 600 деталей, тому аби створити такий пристрій, потрібно було витратити чимало часу. Через це ціни на годинники були досить високими. У 1771 р. золотий кишеньковий годинник коштував 218 злотих, а малий настільний – 180.

   Розвиток годинникарства у XIX ст.

Розвивалось годинникарство й у XIX ст. Станом на 1831 р. у місті діяло 12 майстрів та 9 підмайстрів. Керівників цеху обирали щороку й ними ставали, як правило, найбільш авторитетні майстри. Хоча одну особу могли обирати начальником цеху кілька років поспіль. Наприклад відомий годинникар Йоган Енгель очолював цех протягом 1817 – 1831 рр. та 1840 – 1853 рр. Енгель зробив у місті годинник з хронометром. Відомим львівським годинникарем був Йозеф Вейс, який змайстрував велику кількість кишенькових годинників.

З розвитком науки та техніки вдосконалювались й годинникові механізми. Набули великого поширення кишенькові годинники, які стали невід’ємним атрибутом чиновників, комерсантів та представників інших професій. 

Сучасні годинникарі

Зустріти годинникарів можна й у сучасному місті, не зважаючи на те, що набули поширення різноманітні електронні годинники. Пересічний львів’янин слідкує за зміною часу за допомогою смартфонів та інших пристроїв. Різноманітні типи годинників продовжують функціонувати в оселях містян. Нікуди не зникли й наручні годинники. Дорогі наручні годинники відомих брендів можуть коштувати й десятки тисяч доларів.

Серед сучасних годинникарів можна назвати й Романа Перетятка, який зацікавився механізмами ще у шкільні роки, перейнявши фах у свого батька. Незважаючи на свій молодий вік, чоловік встиг полагодити тисячі механізмів. За словами майстра, аби відремонтувати годинник, потрібно виконувати роботи поетапно. Якщо ж зробити помилку в одному з етапів, то доведеться розпочинати усе спочатку. Серед годинникарів можна зустріти й жінок. Одна з майстринь тривалий час ремонтувала годинники у майстерні що знаходиться у Винниках.

Сучасний годинникар за роботою

Сучасні майстри, як й кілька століть тому, повинні мати гострий зір, бути терплячими та послідовними. Найчастіше доводиться налаштовувати механізми, міняти стрілки. Найбільш тривалою та дорогою (для замовника) є робота з профілактики коли доводиться розбирати весь годинник, перевіряти всі деталі.

Майстерня з ремонту годинників у Винниках

Говорячи про заробітки, сучасні годинникарі стверджують, що все залежить від кількості замовлень, майстерності та працелюбства окремого майстра. Сучасні майстри мають різноманітні інструменти та обладнання, можуть замовляти раритетні деталі за межами країни, обмінюватись досвідом з іноземними колегами. Дослідники стверджують, що професія нікуди не зникне й годинникарі працюватимуть над різноманітними механізмами надалі.

More from author

Як вибрати робот-пилосос для догляду за підлогою

За принципом дії роботи-пилососи нічим не відрізняються від класичних приладів. Вони так само збирають пил і бруд з твердих підлогових поверхонь, килимових покриттів. Але...

Львівські часоміри та їхні годинникарі

Механічні годинники в Європі почали з’являтися в XІV столітті. До Львова перший часомір потрапив у 1404-му. Його розмістили на вежі львівської ратуші. Після цього...

Франциск Оленський: львівський скульптор другої половини XVIII століття

Львівські скульптори другої половини XVIII століття продовжили традиції своїх попередників, зокрема Йогана-Георга Пінзеля. Наприклад, вони так само використовували геометризацію форм. Водночас молодше покоління активно...
.,.,.,.