Медіамагнат з душею патріота – Іван Тиктор

До війни в українському суспільстві можна було спостерігати величезний вплив олігархів. Власники мілярдів володіли цілими галузями промисловості, скуповували масс-медіа, аби маніпулювати думками українців та просувати у політикум своїх людей. У міжвоєнний період була одна особа яка робила все навпаки. Вказаний чоловік відмовлявся балатуватись до сейму, хоча неодмінно став би депутатом. Власні ЗМІ він використовував для розвитку освіти та політичної культури власного народу, пише leopolis.one. Мова йде про Івана Тиктора.

Таємниці походження роду та освіта

Дослідники стверджують, що у роді Титорів хтось з предків був ктитором – церковним старостою, керуючим господарськими справами.  Іван Тиктор народився 6 липня 1896 р. у с.Красному Золочівського району Львівської області в багатодітній родині – у батьків було одинадцятеро дітей, з яких вижило семеро. Батько Івана був простим рільником, однак чудово розумівся на техніці, міг відремонтувати будь-який механізм.

Іван після закінчення сільської початкової школи навчався у Рогатинській приватній гімназії. Хлопчик полюбляв різноманітні театральні виступи, тому на канікулах намагався ставити власні вистави у рідному селі.

Учасник трьох війн

Невідомо як би склалась доля хлопця, якби не Перша світова війна. Тиктор як і його однокласники та викладачі гімназії записався добровольцем до українських січових стрільців (УСС). У лавах січовиків Тиктор отримав звання підхорунжого. 1 листопада 1918 р. у Львові вибухнуло повстання проти поляків й Іван опинився у складі Української Галицької Армії (УГА), командував чотою. Боровся як проти більшовиків так і поляків.

У квітні 1920 р. Тиктор опинився у польському полоні. Батькові довелось заплатити чимало коштів, аби війт Красного, Ян Андрушевський, написав довідку про те, що полонений є благонадійним.

Перші кроки успішного підприємця

Через війни Тиктор не встиг скласти випускний іспит в гімназії, аби згодом продовжити навчання у виші. Через конфлікт з вчителем, чоловік не зміг скласти іспити у Третій державній учительській семінарії. Тоді Тиктор вибрав курси комерційної справи при товаристві “Просвіта” та згодом відкрив у Красному кооператив, кредитну спілку, кілька гуртків та курсів.

Паралельно Тиктор забезпечував житлом та харчуванням студентів українського таємного університету. Задля цього він щодня їздив потягом з Красного до Львова. Деякі краєзнавці стверджують, що чоловік спав лише 4 години на добу.

Після того як Тиктор розгорнув активну діяльність у Красному, у рази зросли збори місцевої громади на різноманітні потреби. Так на допомогу “Рідній школі” Золочева було зібрано 14339 польських марок, селяни надавали харчі для сиротинця Львова.

     Медіамагнат та блискучий менеджер

У 1921 р. на запрошення відомого адвоката Степана Шухевича, Тиктор потрапив до виконавчого комітету кооперативного видавництва “Червона Калина”. Справа була збитковою, адже видавництво публікувало спогади учасників визвольних змагань та документи, тому наштовхнулось на опір влади. Тиктор викупив видавництво. Згодом постав величезний концерн “Українська Преса”. Молодому підприємцю довелось застосовувати новаторство, аби подолати шалену конкуренцію – крім установи Тиктора працювали ще понад 20 видавництв.

Першим проектом Тиктора став політично-господарський часопис “Новий Час”, який почали видавати з 1923 р.. Спочатку видання мало кілька сторінок та виходило тричі на тиждень, а згодом перетворився на товстий щоденник. У недільних випусках можна було побачити кольорові ілюстрації. Першим редактором часопису став Дмитро Паліїв. У газеті друкували статті авторитетні автори, були грунтовні та цікаві репортажі, історична публіцистика, фейлетони, ілюстрації та фоторепортажі, карикатури, новини спорту.

Іван Тиктор

Згодом почав виходити ще один тижневик Тиктора – “Народна справа” (для селян). Далі з’явилися “Комар” (гумор), “Дзвіночок” (для дітей), “Наш Прапор”. Іван Тиктор очолив концерн “Українська Преса”.

У 1923 р. Тиктор одружився з уродженкою Красного – Марією Хом’як. У шлюбі народились донька Наталя та син Зиновій. Тиктор, будучи талановитим організатором та креативною людиною, придумав кроки, якими значно збільшив аудиторію свого видання. Перш за все він надавав бонуси передплатникам видань – страхування худоби, дарування книжок. Якщо селянин страхував корову й вона помирала, то міг розраховувати на отримання 70% вартості тварини. Наприклад до 1939 р. селяни по страховкам отримали 450 тис. злотих.

Аби уникати конфліктів із владою,  Тиктор та журналісти консультувалися з цензорами, щоб публікації не викликали обурення серед чиновників.  Видавництво мало все необхідне для масштабної роботи: друкарню із ротаційною машиною, лінотип, палітурну майстерню, кілька автомобілів. Редакція Тиктора першою у місті отримала телефон. Видання Тиктора змогли за тиражем випередити провідний журнал Галичини – “Дзвін”.

У медіаімперії Тиктора працювало кілька сотень працівників, понад три тисячі кореспондентів та розповсюджувачів друкованих видань. У 1929 р. Тиктор почав видавати “Золотий Колос”, де селяни отримали змогу ознайомитись з інноваціями у аграрному секторі, вчились як подбати про своє здоров’я та куди відправити своїх дітей на навчання. Тираж видання становив рекордні 10 тис. одиниць.

Тиктор з дружиною

Завдяки Тиктору населення могло багато читати. Особливо популярною була серія “Українська Бібліотека”, в якій друкували твори і класиків, і початківців. Було видано 80 томів – твори Петра Франка, Миколи Голубця, Богдана Нижанківського та інших.

Аби збільшити чисельність читачів, Тиктор застосовував хитрий хід – розміщував у свої журналах частини творів. Аби прочитати наступну частину, читачу довелось купувати новий номер або передплачувати.

Тиктор, спільно із своїм гімназійним вчителем Іваном Крип’якевичем реалізували серію із трьох книг: “Історія України”, “Історія українського війська”, “Історія української культури”. Книги виходили щомісяця, по одній частині. У Красному Тиктор також організував виробництво ячмінної кави “Золотий Колос”, що витіснила навіть бренд “Франку”.

Суди з письменниками та співпраця з Шептицьким

Неодноразово Тиктору пропонували стати депутатом Сейму, аби відстоювати інтереси українців, однак медійник відкидав такі пропозиції.  Тиктору на видавничій справі вдалось заробити мільйони. Свої прибутки він вкладав у нові проекти.

Тиктор займався меценатством – підтримував “Просвіту”, українські школи, сприяв кооперації селян, допомагав сиротинцям. Медіамагнат оплачував адвокатів для молодих оунівців, які потрапляли під суд.

Тиктор робив важливу справу для зміцнення нації – друкував твори письменників які мешкали у Речі, СРСР, Угорщині, Чехословаччині, щоб показати те, що українці – єдина нація, тимчасово опинились у складі різних держав. Він публікував твори  світової літератури, щоб галичани долучались до міжнародної спільноти, позбулись провінціалізму.

Тиктор співпрацював з очільником УГКЦ Андрієм Шептицьким. Останній не поділяв радикальні погляди націоналістів, водночас відстоював інтереси пересічних українців, молоді,  був меценатом патріотично налаштованих видань, товариств, економічних та культурних проектів. Дослідниця Ліліана Гентош стверджує, що Шептицький був співвласником концерну “Українська Преса”, допомагав отримувати установі різноманітні кредити.  

Через те, що у виданнях Тиктора редактори безжалісно обрізали твори різних письменників, останні іноді звертались на медіа магната до суду. Однак видавець не відвідував судові засідання, передаючи усі повноваження адвокатам.

Родина Тикторів

Міграція

У вересні 1939 р. вибухнула Друга світова. Незважаючи на те, що Львів бомбардували німецькі літаки, у місті вийшов останній номер “Нового часу”. Коли у місті утвердилась комуністи, підприємство Тиктора націоналізували й з’явилось видавництво “Вільна Україна”.  Надруковані матеріали були знищені а великий запас паперу – конфіскували.

Тиктор вимушений був мігрувати до Кракова, заснував релігійне видавництво “Нове Життя”. Коли Німеччина атакувала СРСР та окупувала Україну, Тиктор перебрався до Рівного, де з Уласом Самчуком працював у видавництві “Волинь”.  В Інтернеті можна знайти інформацію за якою у луцькій тюрмі загинув син Тиктора.  Коли Червона Армія перейшла у контрнаступ, та протягом 1943 – 1944 рр. повернула контроль над Україною, Тиктор з дружиною Марією та донькою Наталею мігрували до Австрії а згодом й до Канади. Родину Івана, яка залишилась на Україні очікувала депортація до Сибіру.

Іван Тиктор

У Канаді Тиктор заснував “Клюб Приятелів Української Книжки”, видав кілька десятків книжок українських та іноземних авторів. У 1980 р. медіа магната не стало. Поховали Івана Тиктора у Канаді. У Львові та у Красному на честь видавця названі вулиці.

More from author

Історія спортивних товариств Галичини

Галичани здавна цікавилися та захоплювалися спортом - відвідували гуртки та організації, вболівали за улюблені спортивні клуби, брали участь у різноманітних змаганнях та конкурсах. Свого...

Як у Львові з’явилася перша українська фабрика цукерок

У харчовій промисловості Львова велике значення завжди мала кондитерська галузь. Вперше у Львові відкрив фабрику цукерок швейцарець Домінік Андреолі у 1803 році на площі...

Найстаріший в Україні, або історія Львівського локомотиворемонтного заводу

Залізнична магістраль Львова є найстарішою в Україні. Її проклали в 1861 році, тоді ж прибув перший потяг. На момент відкриття залізничного руху підприємство імені...
.,.,.,.