Історик, політолог та публіцист Іван Лисяк-Рудницький написав праці, які вплинули на українське наукове життя. Попри доволі непростий характер, студенти вишикувалися в черги, щоби потрапити на його лекції і навіть організовували задля його підтримки страйки. В рідній Україні, зокрема, у Львові, де він провів юні роки, Іван визнання не здобув, а от в еміграції – став інтелектуальною зіркою, пише leopolis.one.
Дитинство, юність та перші проби пера
Іван народився у Відні 29 жовтня 1919 року в сім’ї інтелігентів. Його батько – адвокат та політик Павло Лисяк із Львівщини, а мама – педагогиня та громадська діячка Мілена Рудницька з Тернопільщини. Батьки розлучилися, коли хлопчику було лише 2 роки. Іван жив із мамою, а батько допомагав матеріально.
Хлопець навчався у львівській початковій школі, а згодом – в академічній гімназії Львова, а саме в гуманітарному класі, де вивчав грецьку, латинську та інші мови. Ця гімназія є найстарішою гімназією з українською мовою викладання в нашій країні. Після гімназії він вступив на юридичний факультет Львівського університету.
В ту епоху відбувалися суттєві зміни як у політичному, так і культурному житті. Ще в часи студентства Іван цікавився мистецтвом і книгами й навіть сам робив спроби писати. На канікулах Іван працював у газеті «Діло», а ще під псевдонімом дописував у журнал «Жінка». У 1938 році польські та українські студенти побилися, внаслідок чого Іван отримав шрам на лобі, що зберігся назавжди.
Еміграція
Після початку Другої світової війни Іван з мамою вирішили залишитись у Львові. Мілена почала працювати інспектором у школі, однак після завершення осіннього семестру вони все ж таки вибралися до Кракова, а звідти – до Берліна. Восени 1940 року Іван вступив на факультет зовнішніх відносин у Берлінському університеті.
У 1943-му він поїхав до Праги, де працював над своєю докторською дисертацією про політичні погляди Михайла Драгоманова в Карловому університеті. Також у Празі керував Українською академічною громадою. Ще незавершену дисертацію Лисяк-Рудницький був вимушений захистити достроково – у квітні 1945 року, тобто за кілька днів до приходу до Праги радянських військ.
Потім разом із мамою виїхав до австрійського міста Фельдкірх, яке знаходилося під окупацією Франції. У 1947-му Іван знову переїхав, а саме до швейцарського міста Женева. Наступного року помер батько Івана, після чого він зіткнувся з нестачею коштів, адже весь цей час батько допомагав фінансово.
Ще через рік Лисяк-Рудницький узаконив свої стосунки з американкою Мері Джоан Бері, яка походила з родини квакерів (протестантська конфесія у християнстві). У 1951-му вони разом переїхали до США.
США та публіцистичні праці
Після переїзду Іван долучився до Гарвардського проєкту, який брав інтерв’ю в тих, хто виїхав з СРСР. Згодом він отримав стипендію на навчання в Колумбійському університеті. Там випустив збірник листів Драгоманова. Після здобуття ступеня PhD його мали би призначити науковим співробітником в інституті при Колумбійському університеті, проте ЦРУ відмовило, мотивуючи своє рішення «прорадянськими симпатіями» науковця.
Після відмови Іван переїхав до Філадельфії, де проживали батьки його дружини. Через матеріальну скруту працював контролером. Справи пішли на краще через 2 роки, коли Лисяк-Рудницький почав працювати асистентом-професором у католицькому коледжі. У той же час він потроху починав свою співпрацю з виданнями української діаспори.
Іван був переконаний, що перебуваючи в еміграції, він зобов’язаний виконувати свій громадянський обов’язок за допомогою наукових праць. Він неодноразово говорив оточенню, що еміграція має свою історичну й культурну місію, тож він має її виконувати. Лисяк-Рудницький дописував у журнали «Листи до приятелів» та «Сучасність». Останній став одним із найвпливовіших журналів українських емігрантів.
«Іван Грозний»
За розповідями сучасників Лисяка-Рудницького, в нього був непростий характер. Наприклад, у грудні 1964 року, коли Іван їхав у автобусі, за ним сіла афроамериканка з увімкненою гучною музикою в транзисторі. Музика заважала Іванові читати книгу, тож він попросив жінку зробити тихіше. Вона сприйняла прохання як расову дискримінацію і навпаки добавила звуку. Після цього Іван вирвав транзистор з її рук і вдарив ним жінку по голові.
Водій автобуса викликав поліцейських, які затримали Лисяка-Рудницького. Після цього інциденту газета The New York Times жартома назвала публіциста «Іваном Грозним». Водночас неприємний випадок приніс і користь: після розголосу про нього в газетах у Філадельфії заборонили вмикати транзистори в громадському транспорті.
Активістські спроби
Коли Лисяк-Рудницький почав працювати над докторською дисертацією, в нього почалася криза у стосунках із дружиною. Зрештою, вони розлучились. Також він часто сварився з мамою. Щоби якось втекти від проблем, Іван багато працював, проте на одному місці довго не затримувався.
У 1967 році він почав працювати в Американському університеті, що у столиці США Вашингтоні. Дослідник тісно спілкувався з українськими науковцями, що підштовхнуло його до політичної акції. У 1966–67 роках він написав політичну заяву, яка мала стати базисом для реформ у СРСР і політичною основою для українських інтелігентів.
У цій заяві Лисяк-Рудницький обґрунтував важливість незалежних судів, необхідність надання українській мові статусу державної, потребу легалізації греко-католицької та автокефальної православної церков. Також виступив за встановлення громадянства УРСР. Як і можна було очікувати, радянська влада цю заяву не сприйняла, а емігранти навіть витупали проти неї. Крім того, він хотів залучити американських професорів до прочитання лекцій у вишах УРСР, проте його ніхто не підтримав.
Історик не поділяв суспільного захоплення націоналізмом, яке особливо було помітним серед молоді Галичини. Проте наприкінці 1960-х він познайомився з «двійкарями» – членами ОУН, ідеї яких учений підтримав. Іван був також одним із тих, хто заперечував поширену на той час тезу про колоніальне становище українців в російській імперії. Крім того, він виступав проти радянсько-марксистського підходу до періодизації української історії. Іван вважав, що історичний процес України насправді відбувався за західноєвропейським сценарієм, хоч і сильно відставав від Європи.
Наприкінці 1960-х відносини вченого з керівництвом Американського університету значно погіршились. Через це студенти організували страйк на підтримку свого викладача, проте він все одно був змушений звільнитися.
Наукова діяльність у Канаді
У 1968 році науковець вдруге одружився з Олександрою Черненко, яка проживала в канадському місті Едмонтон. Там він почав викладати східноєвропейську історію в Альбертському університеті.
При цьому виші професор заснував Інститут українських студій. Повністю поринувши в наукову роботу, він розробив лекції з історії України та обнародував чимало наукових праць. Упродовж багатьох років Іван публікувався в польському журналі «Культура». У нього ще було багато планів, але життя передчасно обірвав інфаркт. Вчений помер у квітні 1984-го у віці 64 роки.
