Україна переживає складні часи. Втрати на Донбасі, космічні ціни, тотальна трудова міграція, епідемія коронавірусу. Значно легше переносити труднощі, якщо поряд родина, підтримка. А що робити тим, хто на старість опинився сам один, у геріатричному пансіонаті? Далі на leopolis.one.
Історії, від яких не плаче, а ридає серце
У Львові, за адресою – вул. Медової Печери 71 розташований геріатричний пансіонат. У ньому проживають як самотні особи похилого віку так і ті, за ким немає доглядати (діти або за кордоном, або працюють і не можуть дозволити собі замовити доглядальницю). На верхніх поверхах будівлі пансіонату знаходяться найбільш важкі пацієнти, які ледве пересуваються, або які взагалі неходячі.
Мешканців пансіонату незважаючи на вік, матеріальну скруту, фізичні вади страждають від того, що пропрацювавши усе життя на старість опинились самотніми та нікому не потрібними. Адже більшість мешканців пансіонату раніше мали родину, чоловіків, дружин, дітей, онуків.
Одній мешканці закладу довелось переїхати до пансіонату, оскільки не могла знайти спільну мову з чоловіком доньки. Той постійно нарікав. що від бабусі тхне й вона йому заважає. Ще один мешканець пансіонату скаржився на те, що жив із сином, а той постійно пиячив із співмешканкою та лупцював старенького. І таких історій багато. На превеликий жаль, родичі більшості жителів закладу привозять своїх батьків та більше ніколи не навідуються….
Власний бренд
Мешканцям геріатричного пансіонату постійно допомагають небайдужі, волонтери. Та й самі мешканці не здаються і всупереч важкій долі, попри те, що життя фактично прожите, дають цьому світу позитив, щось хороше. Так кілька мешканців закладу за допомогою волонтерів створили власний бренд – вязані шапки, рукавички та шкарпетки. Вязані вироби реалізують через соцмережі. Вязані вироби – це не лише цікавий спосіб заробітку, а й цікаве дозвілля. Кожна з вязальниць працює у своїй кімнаті.
Одна з вязальниць, пані Богданна Дзюпин стверджує, що при Радянському Союзі багато вязала, б обув гострий дефіцит одягу. Інша майстриня, Тамара Дронська, стверджує, що робота руками покращує кровообіг. В’язальниці стверджують, що іноді їм надходять великі замовлення від підприємств – речі купують для працівників підприємств або закуповують для дитячих будинків. Серед покупців є навіть мешканці США, які бажають отримати речі, зроблені літніми людьми.
Співзасновниця проекту, Оксана Бриндзак, стверджує, що пара шкарпеток коштує 275 гривень, а рукавички – 350. Понад 60% заробітків отримують вязальниці. Майстриня може отримувати в місяць від 2 до 4 тисяч гривень – досить непоганий заробіток, зважаючи на розмір прожиткового мінімуму та розмір мінімальної пенсії в Україні. Для людей похилого віку це не лише заробіток та цікаве заняття, це щей відчуття того, що людина комусь потрібна у цьому житті, що приносить користь.