Головний корпус Львівської обласної клінічної лікарні, що на вулиці Чернігівській, – об’єкт не туристичний. Для багатьох львів’ян це лише звичайний медичний заклад. Однак до того як стати лікарнею, у приміщенні діяв колегіум піарів. Про історію цієї монументальної будівлі читайте далі на leopolis.one.
Хто такі піари?
Піари (піяри) – католицький чернечий орден, створений у 1597 році в Римі Йосипом де Каласансом на основі Schola pia («Набожної школи»). Орден зосереджує основну увагу на освіті юнацтва.
Піари здобули світову славу в другій половині XVIII сторіччя, коли очолювали колегії і семінарії та викладали у відомих університетах. У 1641-му король Польщі Владислав IV Ваза попросив засновника ордену відправити піарів до польських шкіл, де вони облаштувалися наступного року.
Поступово піари оселялися і в інших країнах. При їхніх орденах діяли колегіуми, поки в 1831–1842 роках царська росія не закрила всі піарські монастирі та навчальні заклади в Білорусі й Литві, а в 1863-му – ще й у Польщі.
Будівництво колегіуму
У Львові піари з’явилися в 1718 році. Тоді місто знаходилося у фінансовій залежності від єзуїтів, а їхній колегіум був головним навчальним закладом Львова. Спершу піари орендували будівлі, а в 1766 році завершилося будівництво основних частин колегіуму на вершині пагорба поблизу Личаківської дороги. Споруда суттєво відрізнялася від інших львівських будівель XVIII століття.
Увесь комплекс будівлі колегіуму мав отримати форму у вигляді літери «П». Центральним елементом мав стати костел, однак добудувати встигли лише його фасад. Відповідав за будівництво Франциск Ксаверій Кульчицький, який також змайстрував у Львові мулярський цех. Кульчицький усунув від виконання робіт каменяра Юрія Шайнубера, який подав разом із майстром Андрієм Осовським на нього позов до суду. Причина – невідповідність цеховим нормативам. Довершили спорудження одного з крил тільки у 1885 році, коли будівля вже давно отримала нове призначення.
Проєкт костелу ордену, за припущеннями істориків, виконав хтось з італійських архітекторів, зокрема Франческо Плаціді або Якуб Фонтана (спорудив у 1743-му колегіум у Варшаві). Оброблений каменем фасад костелу нагадує римську базиліку Basilica di San Giovanni in Laterano. Фасад прикрашає трикутний фронтон, на якому видніється Всевидяче око – один із головних символів масонів, який вони запозичили з християнства; символізує просвіту та свідомість. Корпуси колегіуму звів у бароковому стилі з класицистичними елементами якийсь місцевий архітектор, імовірно, Петро Полейовський. Посеред парних колон розташований головний вхід.
Центр навчання шляхти
Після першого поділу Речі Посполитої в 1772 році та приєднання галицьких земель до складу Австрійської монархії колегіум почав працювати під назвою Collegium Nobilium Theresianum. Тут піари навчали безкоштовно молодь шляхетного походження. Деякі вихованці отримували стипендії.
Через антирелігійний курс Габсбургів установа профункціонувала тільки до 1783 року. Монаша династія провела низку секуляризаційних заходів, що мали на меті звільнення різних сфер суспільства від релігійного впливу. Монастирські комплекси, на думку австрійців, не мали жодної користі. На час закриття колегіуму піарів там проживало 9 монахів. Споруда була найбільшою у Львові в ті роки. Первісний вигляд будівлі можна побачити завдяки літографії Карела Ауера 1837 року.
Місце для божевільних
Після закриття колегіуму будівлю передали для потреб майбутньої лікарні. Заснували її 30 червня 1783-го за дорученням імператора Йосифа ІІ. Тоді вона називалася «Загальний шпиталь» (Аllgemeinen Krankenhaus). Лікували в шпиталі лише галичан.
У закладі діяли відділення для хворих, божевільних та породільниць. У невеличкому клінічному відділенні навчалися майбутні медики. Цікаво, що у Львові в ХІХ столітті слово «піярі» означало те саме, що «божевільні», через спеціальне відділення для психічнохворих. Вулиця, на якій розміщувалося відділення, називалася вулицею Піярів. У 1877 році в місті відкрили окремий заклад, куди й перемістили божевільних.
Разом зі створенням лікарні у 1784 році відновив роботу Львівський університет (потім – ЛНУ ім. І. Франка) із чотирма факультетами, один з яких – медичний. Саме тут зароджувалася львівська медична освіта. Загальний шпиталь слугував клінічною базою для студентів, засобом отримання ними практичних навичок.
Реорганізація та розширення
У середині ХІХ сторіччя шпиталь зазнав реформи, зокрема, його реорганізували в Крайовий загальний шпиталь у Львові. Із 1870-х за хворими доглядали монахині, також вони виконували деякі побутові обов’язки.
У 1877-му в закладі відкрили хімічну лабораторію, пральню, лазню та морг. Тоді ж провели водогін, каналізацію й освітлення. Через 20 років у лікарні відкрилася офтальмологічна клініка з трьома палатами для жінок і чотирма – для чоловіків. Тоді ж відкрили кабінет для пацієнтів із захворюваннями вуха, горла та носа, що згодом став відділенням отоларингології.
У другій половині ХІХ століття тут почали використовувати новітні на той час методи лікування та діагностики. Наприклад, із 1899 року хірурги користувалися рентгенівським апаратом. На початку ХХ сторіччя в шпиталі вивчали дії радію для лікування хворих на онкологію. Тоді ж у шпиталі розвинувся напрям урології.
У 1910 році до закладу приєднали Дитячу лікарню святої Софії. Через два роки на Пекарській збудували комплекс інфекційного відділення. Приблизно тоді ж відкрили пологовий будинок; адміністративний, хірургічний і терапевтичний корпуси.
У 1920 році заклад перейменували на Львівський державний загальний шпиталь. Наступного року на його базі створили ракову станцію – підрозділ онкологічного спрямування, де лікували рентгенівськими променями, а через деякий час – ще радієм. У 1924-му на базі лікарні відкрили самостійну отоларингологічну клініку.
У 1930-му обабіч вулиці Піярів звели корпус неврології. При клініці функціонували гістологічна лабораторія, рентгенівський кабінет, відділення гідро- та електротерапії.
Після приєднання Львова й Галичини в 1939 році до складу СРСР медичний факультет Львівського університету реорганізували в окремий Львівський державний медінститут. Шпиталь реорганізували в Клініку Львівського державного медінституту. Саме тому, львів’яни заклад часто називають «лікарнею медінституту». Розділили їх лише в січні 1959 року.
Створення Львівської обласної клінічної лікарні
15 січня 1959 року була створена самостійна Львівська обласна клінічна лікарня, хоча й у її стінах залишилися кафедри вишу з навчальними лабораторіями та лекційними приміщеннями.
Після цього відкрилося ще чимало відділень, деякі клініки відокремилися в самостійні медичні заклади тощо. У 1996 році медичний інститут став університетом, а через два роки отримав ім’я давньоруського князя й короля Данила Галицького.
У 2000 році перед головним корпусом лікарні встановили пам’ятник Мар’яну Панчишину – українському лікарю та громадському діячеві, організатору й голові Українського лікарського товариства, піонеру охорони здоров’я на заході України.