Найпершими почали освітлювати свою місцевість давні римляни та греки. Для цього використовувалися смолоскипи та олійні лампи. Ті, хто запалював і гасив лампи, називалися laternarius. А от освітлювати вулиці вночі за допомогою вуличних ліхтарів перше почали в Лондоні, у 1417 році. Потім вони з’явилися в Парижі, а згодом – в Амстердамі.
Щодо Львова, то в доавстрійський період тут не було вуличного освітлення. Всі, хто ходили по вулицях в темну пору, носили із собою ручні ліхтарі. Вже наприкінці XVIII століття львівських домовласників зобов’язали прикріпити ліхтарі на своїх будинках. Обслуговували вуличне освітлення ліхтарники. Детальніше про їхню роботу далі на leopolis.one.
Важка й низькооплачувана робота
Ліхтарники завжди носили із собою драбинку, невеликий ліхтарик, палицю, глек, мірку для визначення рівня олії, губку та кліщі (інструмент). Вони запалювали й гасили ліхтарі, наповнювали бляшанки олією та за потреби займалися ремонтом. Працювали зазвичай з десятої вечора й аж до четвертої ранку.
У більшості європейських міст ліхтарники належали до пожежної команди. Робота була доволі важка й низькооплачувана. Крім того, на них часто наговорювали, що начебто вони крадуть олію. Через те, що у Львові були сальні ліхтарі, які розбризкували жир, ліхтарники часто ходили забруднені. Через це містяни постійно їх обходили, аби не зіпсувати свій одяг чи зачіску.
Поява газових та електричних ліхтарів
У 1858 році в місті провели газове освітлення. Тоді сальні вуличні ліхтарі замінили газовими. Львів уклав угоду з компанією з німецького міста Дессау, аби вона збудувала у Львові газовню. Газові ліхтарі мали спеціальну трубку для підведення газу та вентиль, щоби перекривати доступ до плафону.
Ліхтарі розміщували на стовпах, а на невеликих площах і в місцях вузьких проїздів – на стінах будинків. На найбільш визначних міських площах прикріпляли ліхтарі з трьома або й більше плафонами. Плафони прикріплялися до кронштейну своєю основою або дашечком.
У ліхтарях, що на стовпах, плафони зазвичай прикріпляли на вершечку стовпа або ж на його бічній грані. Обов’язковий елемент – поперечка для опори драбини. Щоби карети чи вози не наїхали на ліхтарі, що на стовпах, біля основи стовпів ставили чавунні обмежувачі. Ліхтарник відкривав віконечка ліхтарів, відкручував вентиль, тоді газ виходив і з’являлося світло.
Наприкінці ХІХ століття з’явилися також електричні ліхтарі, що були значно потужнішими за своїх попередників, відрізнялися не тільки джерелом світла, а й формою та виглядом.
Зазвичай такі ліхтарі мали тонкий стовбур і громіздку основу, в яку поміщали всю необхідну електроарматуру, у них був вигнутий вершечок та плафони у вигляді конвалій. Електричні ліхтарі прикрашали металевими декоративними деталями та квітами у вазонах, які розміщували в спеціальних корзинках на стовпах. Деякі електричні ліхтарі мали поперечку для опори драбини, хоча вона виконувала лише декоративну функцію.
У 1930 році був проведений газопровід із селища Дашава до Львова. Тоді природний газ часто змішували з вугіллям, через що світло мало дещо зеленкуватий колір. Після Першої світової війни деякі газові ліхтарі переобладнали під електричні. З часом газові ліхтарі почали втрачати своє значення, тому їх демонтували один за одним. Газові ліхтарі в центрі міста запалювали ще на початку 1960-х років, а потім їх повністю замінили електричними. Найдовше (до середини 1960-х) газові ліхтарі простояли в парку Костюшка. Тоді професія ліхтарника відійшла в минуле, зберігшись хіба що на міських гравюрах та акварелях.
