Львівський державний коледж декоративного й ужиткового мистецтва ім. Івана Труша – це не просто один із найстаріших навчальних закладів України, це колиска, де були виплекані тисячі провідних українських метрів високого мистецтва. За свою понад 145 річну історію у цьому закладі відшліфували свої творчі крила такі відомі митці, як Олена Кульчицька, Емануїл Мисько, Віра Свєнціцька, Софія Караффа-Корбут, Осип Курилас, Антон Монастирський, Борис Возницький, Іван Марчук, Михайло Демцю та багато-багато інших. Про високий рівень мистецької школи Львова говорить те, що роботи її випускників прикрашають різноманітні об’єкти багатьох міст України. Тут працює ціла плеяда видатних митців, які свою творчість поєднують з викладацькою роботою, аби передати свої знання та вміння наступним поколінням. З чого ж почалась історія Львівського коледжу мистецтв розповімо у нашому матеріалі на leopolis.one.
Як зароджувалась мистецька школа у Львові
Історія Львівського коледжу мистецтва ім. І.Труша розпочалася в період Австро-Угорської монархії, продовжилась в часи Речі-Посполитої Польщі, далі за німецької окупації та, зрештою, московсько-більшовицького панування. Загалом за час свого існування львівська мистецька школа пережила дев’ять змін влади.
Оскільки Львів – завжди був культурною колискою України, відкриття мистецької школи у місті Лева було гострою потребою. У 1874 у Львові був створений художньо-промисловий музей, який взяв на себе функції мистецького виховання молоді. У грудні 1876 року Міністерство освіти і віросповідань Австрійської імперії надало навчальному закладу назву «Промислова школа рисунку та моделювання». Саме від цієї дати йде відлік історії Львівського коледжу мистецтва Труша.
З початком професійної мистецьку освіту в серці Галичини були відкриті відділи столярства та сницарства. Через відсутність необхідних для регіону спеціальних навчальних закладів у Львові, в мистецькій школі відкривають декілька відділів та курсів по будівництву. Оскільки вони не мали нічого спільного з мистецькими промислами, довелось реорганізувати заклад. З 1890 року заклад перейменовано у «Державну промислову школу».
Навчальний заклад не мав свого приміщення. У 1876-1892 роках школа тулилася на третьому поверсі міської ратуші разом з музеєм художнього промислу.
«Для увічнення 40-річчя панування імператора Франца Йозефа» у 1888 році вирішили збудувати та подарувати школі власне приміщення. Організували закритий архітектурний конкурс, на якому переміг проєкт архітектора Густава Бізанца. У липні 1890 року розпочалось будівництво споруди на вулиці Театральній, 17. Через два роки зведений будинок урочисто передали школі. Цікавим фактом є те, що у даній споруді було проведено парове опалення, що було вперше використане в навчальному закладі Галичини. Навчальні класи були обладнані усім необхідним, зокрема, тут діяли теслярські та слюсарні майстерні.
Правління архітектора Зиґмунта Ґорґолевського
Розквіту Промислова школа набула під керівництвом відомого архітектора Зиґмунта Ґорґолевського, який обіймав посаду у 1892-1903 роках. За цей час у навчальному закладі активно використовуються сучасні технології та методики викладання. Також відбулась реорганізація структури школи. Нарешті чіткості набувають відділи у напрямку скульптури та декоративного малярства, мережива та гаптування. Зиґмунт Ґорґолевський мав чітке розуміння, як навчити й куди спрямувати потенціал та вміння юних митців. Саме тому він запросив до викладацького складу навчального закладу провідних тогочасних архітекторів, живописців, скульпторів, серед яких: В. Садловський, Т. Мюнніх, П. Герасимович, Г. Кюн, Ю. Белтовський, С. Рейхан, Е.-М. Пітч, Т. Рибковський… Визначні митці своєї справи вкладали чимало знань у молоде покоління. Тож у цей період зі школи вийшли у світ фахівці високого рівня.
Від Зигмунта до Зигмунта…
У 1903 році Зигмунт Горголевський помер. Його місце посів інший Зигмунт, теж польський архітектор Зигмунт Гендель. За його керівництво відбувається будівництво нового приміщення для школи по вулиці Снопківській, 47. Над проєктом будівлі трудився львівським архітектор Владислав Садловський. 1 вересні 1909 року львівський навчальний заклад розмістився вже у новому приміщенні.
Зигмунт Гендель вважав головним показником професійної підготовки учнів участь у виставках, які щорічно організовували у самій Промисловій школі. Кращі з представлених у стінах закладу роботи учнів брали участь у місцевих та міжнародних виставках і, нерідко, займали призові місця. Зокрема витвори учнів львівської школи були відзначені у 1894 на виставці у Львові, також на виставках загальнодержавного значення у Відні (в 1880, 1889 та 1890 рр.), у 1904 на виставці металевих виробів Кракові та в 1912, 1937 рр. у Празі.
Попри те, що в часи польської окупаційної влади атмосфера у навчальному закладі була доволі напруженою, звідти у цей час вийшло чимало видатних українських художників: Олена та Ольга Кульчицькі, Тит Романчук, Лев Гец, Григорій Крук, Осип Курилас та багато інших.
Післявоєнний період школи
Після закінчення Першої світової львівська Промислова школа отримала нову назву: «Школа художніх промислів та декоративного мистецтва». Директором закладу став польський науковець Клаудіуш Філасевич. Новий керівник заклав і нові пріоритети в навчальному закладі. У школі переважали мистецькі відділи різьбярства, сницарства, скульптури, декоративного малярства, кераміки, мозаїки та артобробки металу.
З початком 1920-х років управління закладом перебирає на себе професор рисунку Валеріан Крицінський. Попри те, що у школі роками формувалась загальноєвропейська тенденція розвитку мистецтва, новий директор одночасно формував «галицьке» його обличчя.
У 1929 році у Школі мистецтв знову відбулось розширення будівельних та інших технічних відділів. Тож заклад перейменували на «Державну технічну школу ім. Станіслава Щепанського». Проте вагомий здобуток на напрацювання арт лінії стимулювали відокремлення відділу мистецьких дисциплін в окремий навчальний заклад. Тож у 1938 році був створений «Державний інститут пластичних мистецтв». Новостворений виш очолив художник, архітектор, скульптор та педагог Зигмунд Гарлянд. Проте інститут функціонував лиш 1.5 р. На початку 1940 інститут понизили до рівня училища. І причина закриття була не у відсутності професійної педагогічної бази чи охочих навчатись у львівському мистецькому виші. Ні, причина, як завжди була у прагненні радянських завойовників на окупованих землях знищити виплекані десятиліттями мистецькі традиції, напрацювання, здобутки.
Життя мистецької школи під черговою окупаційною владою
У липні 1941 року до Львова на зміну одному окупаційному режимові прийшов інший. Німецька влада на свій смак прагнула перефарбувати обличчя Львова. Проте її методи були більш лояльними до місцевих традицій. В грудні 1941 року у місті Лева заснували Спілку українських образотворчих митців. Український комітет, який очолював Володимир Кубійович, стимулював появу Державної мистецько-промислової школи, де навчання велось українською мовою. Тож вже навесні 1942 року у Львові на вулиці Снопківській, 47 розпочав свою роботу мистецький заклад.
Першим директором новоствореної школи став відомий художник Михайло Осінчук. Проте невдовзі його місце зайняв архітектор Євген Нагірний. Педагогічну гілку львівської мистецької школи займали здебільшого члени Спілки українських образотворчих митців, які також були вихідцями поважних мистецьких закладів Праги, Берліна, Варшави, Кракова, Риму, а також Києва та Харкова.
Проте розквіт львівської мистецької школи й цього разу тривав недовго. Її перепрофілювали у ремісничий заклад під назвою «Технічна школа для будівництва». Тож фактично у Галичині не залишилось жодного мистецького закладу.
Але знищити мистецтво у Львові неможливо. Тож невдовзі у Львові з’явилася Українська Академія мистецтв, яка відкрила свої двері для молодих митців під непоказною назвою «Вищі образотворчі студії». Керівником академії став відомий митець Василь Кричевський. Але і це свято мистецтва тривало не довго, адже гриміла Друга світова війна. Тож викладання у школі довелось зупинити.
Післявоєнне ярмо
Після закінчення Другої світової війна до Львова знову повернулась радянська влада. У серпні 1944 відновило роботу художньо-промислове училище. А в 1946 р. у Львові відкриває двері Інститут прикладного та декоративного мистецтва. Проте у цих діях була продумана стратегія завойовницької влади червоних. Система освіти була чітко прописана у навчальних програмах, які контролювались партійним керівництвом. Традиційними принципами радянської влади було замовчування історичної спадщини поневоленого народу та її духовності. З 1949 р. львівську мистецьку школу перейменували на Училище прикладного мистецтва.
Дещо ожило життя в училищі мистецтв у 1951 році, коли його очолив колишній працівник освіти області В. Тарасов. Навчальний заклад отримав гуртожиток на вулиці Шевченка, 49. Відчутно підвищився рівень викладання спеціальних дисциплін, зокрема живопису, рисунку, композиції тощо.
Проте найбільш знаковою подією того часу стало присвоєння 20 червня 1956 р. училищу ім’я знаменитого живописця і громадського діяча Івана Труша.
Цього ж року завдяки відомій художниці Олені Кульчицькій, яка на той час була депутатом Верховної ради від Львівщини, та наполегливості інтелігенції Львова, училище продовжило своє існування, попри постійні палки радянської влади у навчальні колеса закладу.
1963/1964 навчальний рік став знаковим у зміні методики мистецької школи. Педагогічний колектив на чолі зі Степаном Костирком, Тарасом Драганом, Юрієм Лесюком ввели оновлену програму навчання з предмета «Основи композиції». В основі цієї програми – сучасна європейська методика навчання в тісному поєднанні з українськими традиціями.
У 1975 році директором училища став Богдан Коцай. Попри важкий час тоталітарного режиму, коли не було зв’язку зі світовим мистецтвом, львівська мистецька школа складала міцний навчальний плацдарм із досвідчених майстрів та молодих талановитих художників.
Новий етап мистецької школи за часів незалежності України
Мистецтво не можна сковувати територіальними рамками та насаджувати диктаторські обмеження щодо національних традицій. Зі здобуттям незалежності України у 1991 році львівська школа мистецтв нарешті могла дихати на повні груди.
У 1993 році навчальний артзаклад Львова отримав статус коледжу. Нові програми запроваджували на важливих двох напрямках. Перш за все, у коледжі завжди піклувались про багатство українських традицій, адже мистецька спадщина предків несе код для майбутніх поколінь. Проте мистецтво не стоїть на місці. Тож майбутнім випускникам коледжу також важливо йти за програмами міжнародних зразків, йти у ногу з часом та вміти застосовувати здобуті знання в різних сферах творчості й виробництва.
У навчальному закладі запровадили традицію святкування «Дня коледжу» у День Покрови — 14 жовтня. У цей день, окрім молебну до Пресвятої Богородиці, відбуваються виставки студентських робіт та насичена концертна програма.
У 2003 – 2017 роках посаду директора Львівського коледжу ім. Труша обіймав Заслужений діяч мистецтв, Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Василь Откович. З його приходом збільшилась матеріальна база коледжу, що дало змогу не лише оновити аудиторії навчального закладу, а й загалом підвищити його рівень.
Після смерті Василя Отковича керівником Львівського коледжу Труша стала колишня заступниця директора з навчальної роботи Ольга Коцовська. Серед пріоритетних завдань нової керівниці стало осучаснення навчальних програм закладу і відкриття нових спеціалізацій, які б відповідали потребам часу.
Музей
Прослідкувати пройдений шлях Львівського коледжу декоративного й ужиткового мистецтва ім. І.Труша можна у музеї студентських робіт, який діє в одному з приміщень навчального закладу. Тут можна розгледіти вироби 1880-х років, зокрема декоративного різьблення, столярства і токарства. Збереглись у музеї й дерев’яні вироби, які були виконані випускниками коледжу під керівництвом Юліуша Белтовського. Є також чимало більш сучасних студентських робіт, які просто заворожують відвідувачів музею.
