Жебраки з’явилися у Львові ще за княжих часів, в народі їх називали дідами і старцями. На момент 1471 року прохачів було так багато, що вони утворили громаду і влаштовували збори, де ділили «робочі місця» та вирішували конфлікти. У XVI ст. жебраки об’єднуються в корпорацію з емблемою, внутрішніми правилами (цеховою книгою) і керівництвом. Туди приймали представників всіх національностей та релігій, серед дідів було багато українців, пише сайт leopolis.one.
Ледарювання дозволялося людям, нездатним працювати через каліцтво або психологічні захворювання. Перш ніж просити милостиню, убогі мали отримати дозвіл у міської влади. Їх доходи оподатковувались. А ось здорових старців затримували та направляли на громадські роботи. Байдикування без поважних причин вважалося злочином і гріхом.
У місті існувала посада головного жебрака (старости дідів). Він стежив за порядком серед колег і проганяв «конкурентів» з інших міст. Народ прозвав таких чиновників старостами убогості або ж бабськими війтами. Вони отримували щотижневу зарплату — 3 злотих (стільки ж платили катам за шмагання батогами).
Побут, прибутки і тонкощі роботи старців
Більшість жебраків мешкали поблизу Львова, в районі Калічої і Жебрачої гори. Ці землі нікому не належали, а отже — там був відсутній контроль і обмеження. Деякі старці володіли власним житлом, чимало з них мали дружин та дітей. Окремі діди навіть займалися торгівлею і кредитуванням (щоправда, без особливих успіхів).
«Робочі будні» жебраків проходили на подвір’ях церков і під брамами кладовищ, також вони просили гроші на популярних торгових шляхах. Існували й сезонні «місця заробітку». Під час закладення храмів, візитів поважний гостей, відзначення свят та військових перемог було прийнято роздавати милостиню. Такі події приваблювали велику кількість старців.
Серед дідів траплялися «приховані багатії», котрі володіли чималими статками. Але більшість жила впроголодь, потерпала від злочинців (своїх ж колег), страждала від байдужості та зневаги суспільства.
Більшість старців походили із бідноти або були спадковими жебраками. Серед них траплялися й статечні міщани, що втратили засоби до існування і можливість працювати. А ось дворяни з простягнутою рукою з’являться лише у часи Австро-Угорщини. В середні віки і новий час для них завжди знаходилася робота.
Цікаво: у 1520-1530 роках корпорацію дідів очолював українець (русин Макар). Про чоловіка відомо небагато: мав дружину і 2 дітей, сумлінно виконував обов’язки.
Види жебрацтва, професійні навички і підробітки дідів
У корпорації старців існувало кілька окремих професій. Найчисленнішою групою були люди з фізичними вадами. Аби розжалобити містян, вони розповідали фантастичні історії про своє каліцтво:
- Мене поранили під час війни.
- Я став жертвою татар, коли відмовився зректись християнства.
- Гроші потрібні для викупу рідних з неволі.
Слова підкріплювалися доказами: «кайданами з неволі» та «документами», написаними іноземними мовами.
Частина жебраків видавала себе за паломників і просила кошти на подорож до Риму чи Єрусалиму. Вони обвішувались образками й амулетами, співали церковні пісні, продавали «священні артефакти»: баночки з йорданською водою, трісочки з хреста Спасителя, камінці з Голгофи.
Релігійні діди заробляли краще, але й вимоги до кандидатів були суворіші. Кожен «спеціаліст» мав знати бодай декілька паломницьких молитв, розбиратися в церковних співах, орієнтуватися в християнській догматиці. Окремі старці видавали себе за містиків з паранормальними здібностями.
Найнечисленнішу групу становили хворі на проказу. До них боялися наближатися, тож вони «працювали» у рукавичках і підвішували торбинки на довгі палиці. Більшість нещасних жили в притулку (лепрозоріумі), котрий фінансували за міський кошт і на благодійні внески.
Часто убогі шукали додаткові підробітки. Їм платили за участь у релігійних дійствах, співах і нічних молитвах. Чоловіки працювали на похоронах: омивали небіжчиків, носили труни, молилися за спасіння душі. Існували й відверто кримінальні оборудки.
Ставлення до жебраків у середньовічному Львові
Статечні міщани зневажали дідів, але намагалися їх не ображати. Вважалося, що старці є ближчими до Бога, що їх молитви звільняють від гріхів і рятують душі. Турбота про знедолених сприймалась як вчинок справжнього християнина, тож всі містяни бодай інколи допомагали нужденним.
У місті працював шпиталь і нічліжка для жебраків. Усі монастирі влаштовували обіди для безхатьків, роздавали хліб та робили великі пожертви. Також бідноту підгодовували на похоронах і святкуваннях.
Багатії намагалися потрапити в рай за допомогою благодійності. Вони жертвували і заповідали жебракам величезні статки. Іноді замість готівки віддавали будинки та інше майно, здатне приносити стабільний прибуток. Часто на постаментах могил вказували суми, передані на благодійність.
Міська влада нейтрально ставилися до чесних старців і прощала їм багато дрібних порушень. Прохачам навіть дозволяли відвідувати лазні (раз на два тижні). Православних пускали рідше, а в певні періоди їм взагалі відмовляли у гарячій воді.
Ставлення до старців змінювалася під час епідемій. Вважалося, що діди розповсюджують хвороби, а отже — їх слід вигнати за межі міста. Цим займався бабський війт, наглядач за санітарним станом та міська сторожа. Щойно пошесть відступала, прохачі поверталися під церкви і кладовища.
Нові порядки у державі Габсбургів
Після приєднання Львова до Австрійської імперії життя старців кардинально змінилося. Австрійці вважали жебрацтво хворобою суспільства і всіляко з ним боролися. Ледарів затримували і працевлаштували, калік — селили у державних нічліжках, божевільних спрямовувати на лікування. У місті регулярно проводили перепис дідів, усіх чужинців негайно відправляли додому.
Загалом австрійська політика була більш прогресивнішою. У місті побудували нові нічліжки, притулки і лікарні для безхатьків. Жебраків почали безкоштовно ховати, для них відкривали зимові пункти обігріву. Відкрили окремі заклади для жінок і дітей, з’явилося державне фінансування. Але життя старців залишалося дуже складним. Їх рівень доходу не дозволяв вирватися із злиднів.
В державних установах погано годували. Там було тісно, брудно і холодно. Старців змушували працювати, їх життя регламентувалося до найменших дрібниць. Тож не дивно, що волелюбні особи і маргінали продовжували жебрати всупереч будь-яким законам.
У другій половині ХІХ ст. «анархісти» навіть утворили жебрацьку коммуну на околицях Львова (в Кривчицях). Діди вели господарство спільними зусиллями і жили без жодного контролю. Вочевидь, їх поведінка не була зразковою, адже містяни постійно скаржились на «ґвалт і шалені оргії». Врешті-решт, незаконний табір розігнали.
Змінилися і жебрацькі професії. У XIX ст. ніхто б не пожертвував гроші на мандрівку в Єрусалим. Тож вчорашні паломники замінили сутану на військовий мундир і почали вдавати героїв війни. Кількість солдат-прохачів досягла таких масштабів, що влада почала затримувати «ветеранів» і відвозити їх у військові частини для встановлення особистості.
Попри колосальні зусилля, австрійцям не вдалося викорінити жебрацтво. Навіть тоталітарний Радянський Союз зазнав поразки. Діди були, є і будуть у Львові завжди.