Продовжимо розповідати на leopolis.one про захопливу історію Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки, що розмістилася у старовинному палацику на вулиці Зеленій.
Родинне гніздо нащадків Фредра
З монографії Івана Матковського довідуємося:
«Зимою 1922-1923 років у Львів приїхав Апостольський Візитатор Джованні Дженоккі. Стрик Митрополит був тоді у Південній Америці, а о. Климентій приймав його і якось на обід до Леона та Ядвіги на Зелену привозив».
Отже, палацик придбав брат Андрея та Климентія Шептицького Леон приблизно на початку 1920-х років, бо до того часу жодної згадки немає. У деяких джерелах помилково вказано, що будівля була у власності Андрея Шептицького, але вже на вході гостей зустрічає збільшене старовинне фото власників Леона та Ядвіги Шептицьких.
Граф Леон-Юзеф-Марія Шептицький, папський камергер і шамбелян, був одружений з Ядвігою Шембек із села Сем’яниці. Вона однією з перших почала вивчати етнографію, збираючи фольклор східної Галичини, зокрема Яворівщини, та археологію, проводячи із сестрою розкопки цвинтаря римської доби у рідному селі.
Цікаво, що вони обоє були нащадками Олександра Фредра: він онук, а вона правнучка, донька Марії Фредро. Повінчав молодих сам Андрей Шептицький, який на той час вже майже два роки був митрополитом. Для свого брата він побажав особливої «королівської дороги любові», і ця дорога простелилася аж до смерті, бо вони жили щасливо і загинули в один день… У пари народилися 7 дітей: Іза (Єлизавета), Софія (чернече ім’я Марія-Йосафата), Ян-Сильвестр, Ванда, Андрусь, Ганна, Христина, ще двоє померли в дитинстві.
Леонові брати не мали часу відвідувати його гостинну Прилбицьку оселю, тому він купив палац у Львові, щоб зберігати зв’язок між членами їхньої родини. На вулицю Зелену переїхали з Прилбич 5 Леонових дочок та 2 синів. Дві його доньки стали монахинями. Цікаво, що Ванда Шептицька в дитинстві терпіти не могла арабів, які придумали «страшну науку» – алгебру, а потім доля закинула її до арабів у Сирію, що стала її другою батьківщиною.
Яким був Леон Шептицький? Він любив землю, господарював сучасними методами, особисто об’їжджав виплекані ним поля. Був освіченим, закінчив гімназію в Кракові, вивчав у Берліні хімію. Опікувався школами у Прилбичах, Брухналі, дитячими сиротинцями, від товариства св. Вінцентія а’Пауло відвідував бідних і хворих. Дав роботу деяким людям, придбав їм помешкання, наприклад, служниці Єві, родина якої втекла з Росії та залишилася без засобів до існування. Він їй простягнув руку допомоги, взяв до свого будинку і подбав про житло. Також пам’ятав про своїх далеких збіднілих і самотніх родичів. Леон був членом наглядової ради українського Національного музею та меценатом для багатьох проєктів своїх знаменитих братів.
Донька Леона Іза згадувала останні Пасхальні свята, коли:
«На Поливаний понеділок веселий Леон з самого ранку кидав у дітей великою, насиченою водою губкою, а вони, ще у піжамах, втікали врозтіч хто куди і тішилися безмежно цій батьківській забаві. А в передноворічні дні Леон, втомлено, повільно, але так щасливо, з великими торбами помаранчів, підіймався кухонними сходами маєтку на Зеленій і кидав ці чарівні їстівні м’ячики дітям. Хіба ж це не була радість?».
Родинна ідилія завершилася 1939 року… 27 вересня, одразу на другий день після вступу радянських військ до родинного маєтку Шептицьких у Прилбичах Яворівського району, Леон Шептицький був розстріляний НКВС без суду і слідства разом з отцем Маріушем Скібневським, професором Папського східного інституту в Римі. Ядвіга, як справжня вірна дружина, пішла на смерть добровільно разом з Леоном.
Один із їхніх синів, Анджей Шептицький, римо-католицький семінарист, поручник Війська Польського, був закатований у Катині, іншого відправили на каторгу під Владивосток, і він дивом вижив… Ганна Шептицька прожила 95 років, приїжджала до Львова на беатифікацію Климентія Шептицького 2001 року. Онука Марія Шептицька була професором кібернетики. А правнук Ян граф Шептицький, син Яна-Сильвестра (Яся), переїхав до Львова ще кілька років тому, і 24 жовтня у читальній залі бібліотеки навіть відбулася зустріч з нащадком графського роду, що став першим Шептицьким, який майже через 100 років повернувся до Львова, волонтерить і допомагає захисникам України.
«Я ентузіаст України, саме тому, що я хочу тут жити. Я бачу, як тут живуть люди, скільки в них є можливостей, наскільки вони хочуть працювати, тільки треба дати їм можливість. І якщо так буде, то це буде дуже-дуже красива країна за кілька років» – вважає Ян Шептицький.
Подальша доля палацу
Складної долі зазнав палац і під час Другої світової війни. Серед іншого, тут розміщувався штаб італійського гарнізону. Гітлерівці наприкінці 1943 року розстріляли італійських солдатів і навіть генералів в Лисиничах піді Львовом.
Після довгої бюрократичної процедури о. Климентію вдалося повернути будинок у власність родини Шептицьких і домогтися від німецької армії компенсації за розквартирування тут мешканців. Отримані гроші він щомісяця надсилав донькам брата Леона та дружині Яна-Сильвестра.
З 1944 року тут містилася бібліотека педінституту, а після його переведення у Дрогобич – обласна науково-педагогічна бібліотека, яка колись розташовувалася в приміщенні 1-ї польської гімназії по вулиці Кубалі (теперішня Шухевича) і була заснована Кураторією Львівської Шкільної Округи в грудні 1925 року як Державна педагогічна бібліотека у Львові. Вона є однією з найдавніших освітянських книгозбірень України. Фундатором і засновником бібліотеки був відомий польський педагог, професор Генрик-Якуб Копія (1866–1933).
Гордістю бібліотеки є видання, датовані початком ХІХ – першою третиною ХХ століття. Це 1537 книг з історії та розвитку освіти, з теорії та практики виховання, з історії європейських країн, підручники іноземними мовами тощо. Особливо вражає історія порятунку понад тисячі книг, які мали знищити в радянські часи. Їх сховала на горищі палацика, ризикуючи життям, одна з працівниць. А ще тут є сторічний бібліотечний екслібрис з давньою емблемою бібліотеки.
Унікальною в бібліотеці є систематична педагогічна картотека, яка не має аналогів у західних областях України. Її було започатковано у 1950-х роках для якнайповнішого відображення джерел інформації. Картотека містить 400 скриньок із каталожними картками, які охоплюють 20 базових розділів.
Залишки славетного минулого
Усередині приміщення збереглася атмосфера славетного минулого. Якщо піднятися на другий поверх автентичними сходами початку ХХ століття, ліворуч побачимо великий фотобанер, з якого на нас дивляться Леон та Ядвіга Шептицькі. Там, де відділ бібліографії з унікальною картотекою, колись була одна з парадних кімнат, тут досі збереглися колони іонічного ордеру, двері з супрапортами, стеля, оздоблена ліпниною, стіни, що угорі завершуються фасетами.
Теперішня читальна зала була бенкетною. Тут теж збереглися колони іонічного ордеру, ліпнина, фасети. В приміщенні можна оглянути низку світлин, що стосуються родини Шептицьких. Автентичні пічки – це окрема історія, їх можна оглядати нескінченно!
Також дуже цікава “голуба кімната”, де родина Шептицьких ставила театральні вистави. Яка незвична там стеля, створена спеціально для якісної акустики! А ще неочікуваною родзинкою є чудово збережене горище, яке просто заворожує!
Музей фотомайстра і втрачені церкви
У 2022 році в приміщенні бібліотеки відкрили Музей-архів Володимира Ольхом’яка (1929-2018), відомого фотохудожника, що народився 1929 року в селі Добужок Люблінського воєводства, 1939 року з родиною переселився в Кіровоград, а 1945 року родина переїхала до Львова. Володимир працював фотографом у Львівському історичному музеї, Львівській картинній галереї тощо. На роботах Володимира Ольхом’яка зафіксовані 240 церков на Львівщині, які згоріли впродовж 1952-2018 років.
Тут можна побачити і макети багатьох церков, створених за світлинами Ольхом’яка художником Михайлом Яськовичем, який працює у Львівському Музеї етнографії та художнього промислу. Також у музеї є фотоплівки, паспорти об’єктів, фотоапарат, речі, якими користувався Ольхом’як, фотоальбом за 1949-1950 роки, скрипка, на якій грав Володимир, тексти пісень та ноти, а також портрети сестри Віри та її чоловіка.
Працівники бібліотеки намагаються відродити історію палацу та пов’язаних з ним родин, шукають історичні та генеалогічні матеріали, організовують різноманітні освітні заходи. А останній палацик вулиці Зеленої надійно береже таємниці та історію славетних родин, які залишили у ньому свій слід і часточку своєї душі.